Після гетьмана Жолкевського барськими старостами були ряд гетьманів: С. Конецпольський, М. Потоцький, В. Радзивіл.
З 1630 по 1647 рік в Барі жив французький інженер Гійом де Боплан, який був на службі у польського короля. Під його керівництвом споруджено фортеці у Бродах на Львівщині, на Кодаку над Дніпром, а також в Барі близько 1647 року та в Новгороді (Копайгороді) 1646 року. Ці фортеці збудовано з каменю і червоної цегли.
Після розгрому польських військ в травні 1648 року біля Жовтих Вод і Корсунем військами Богдана Хмельницького поляки поспішно утікали. За короткий час було визволені Вінниця, Брацлав, Ладижин, Бершадь, Красне, Томашпіль, Четвертинівка, Чечельник, Станіславчик, Копайгород, Верхівка та інші міста і містечка. Єдина надія в польських військ залишалася на Бар і Барську фортецю, які були воротами до Східного Поділля. Вони сподівались надійно сховатись за його добре укріпленими стінами. В час визвольної війни Бар дійсно був одним з важливих, ключових пунктів, за який точилися запеклі бої між польськими і козацькими військами.
Місто було оточене земляним валом, на якому височіла стіна в основному з каменю і лише місцями з дубових або грабових колод. Зовні валу тягся викопаний глибокий рів, що заповнювався водою з Рову. В наш час можна побачити залишки валу з лівого боку на вулиці Урицького в її нижній частині. Це тут тоді була межа міста. З півдня і заходу місто було добре захищене широким ставом із заболоченими берегами.
На захоплення Бара Богдан Хмельницький послав полковника Максима Кривоноса з військом. Ще перед приходом Кривоноса в місті сталося повстання жителів, яких довела до цього свавільними здирствами і знущаннями команда шляхтича Броневського. Командир гарнізону Броневський утік з міста. Замість нього сюди послав польський гетьман Потоцький свого сина Андрія, посиливши гарнізон фортеці німецькими найманцями. До них тепер приєдналося кількатисячне військо з утікачів, великих магнатів з челяддю, шляхтичів зі слугами. Польське командування вважало, що місто і фортеця надійно укріплені. Адже коло фортеці теж був глибокий рів, наповнений водою. «Кам’яний Бар,– писав відомий турецький мандрівник Евліа Челебі,– справді міцна фортеця. Вона значно надійніша міцних фортець, підкорених поляками, бо має арсенал, гармати і осадні знаряддя».
Як тільки козаки підійшли до Бару, до них приєдналося багато селян з навколишніх сіл. Цих селян зібрали козацькі полковники Степко, Кушка і Якуш в Ялтушкові, оформили у військові підрозділи і направили до Бару, де готувався наступ.
Кривоносівці спочатку захопили Барські Чемериси, а коли до них підійшли полки Габача і Брацлавця, розпочався штурм міста. Кривоніс застосував хитрий військовий маневр. Зробив вигляд, що буде наступати на місто із Барських Чемерис через став. На світанку звідси розпочали стріляти гармати, почали спускати на став плоти. Тому польське командування перекинуло на цей напрямок основні сили. Одночасно повстанці запалили гнилу і мокру солому неподалік від стін міста. Бар заволокло хмарами диму. Це викликало паніку. Цим скористалися православні жителі міста, які відчинили браму, і козаки майже без бою увійшли в місто і заволоділи ним.
Але в руках польського командування ще залишилася фортеця, в якій засіли добірні війська і були добре озброєні. Кривоносу вдалося встановити зв’язок з частиною барських міщан, що були в фортеці. При штурмі замку козаки застосовували «московські гуляй-городи» – дерев’яні осадні башти на колесах. Під стіною фортеці вночі зробили підкіп, заклали вибухівку і під час штурму підірвали стіну. В укріпленні виник прохід, в який ринули козаки. Одночасно барські міщани відкрили браму фортеці і спустили мости, чим прискорили перемогу. Фортецю захопили 25 липня 1648 року.
Під час Визвольної війни місто Бар декілька раз переходило з рук в руки. Так, вже в січні 1649 року польські війська відвоювали частину Поділля разом із центром староства. Але всього через декілька днів війська козацького полковника І. Федоровича біля с. Івановець розгромили поляків і повернули Бар. В лютому цього ж року поляки вже на чолі з С. Лянцкоронським і М. Остророгом штурмом захопили Бар і вчинили страхітливу розправу над міщанами, які в свій час допомогли Кривоносу дістатись до міста. Правда, через короткий проміжок часу козаки на чолі з легендарним Іваном Сірком відвоювали Поділля. У 1654 році польські завойовники знову окупували Бар, але в серпні 1655 року під тиском козаків та левенців мусили поступитися.
Після смерті Богдана Хмельницького певний час гетьманував його син Юрій. Але, як відомо з історичних джерел, керівник з нього був поганий, і вже у 1657 році булава дістається Івану Виговському. В своїй політиці він вбачав майбутнє України в союзі з Польщею, тому у вересні 1658 року підписує Гадяцький договір, за що одержує грамоту на володіння Барським староством.
Є цікаві свідчення дореволюційного історика І. Ролле, що в Барському старостві нараховувалося до 80 поселень і 35,5 квадратних миль землі. Бар був тоді досить значним містом, яке притягувало до себе різний торговий люд. Все це приносило Виговському великі доходи, хоч значна частина земель стояла пусткою, а поселенці жили в слободах, тобто користувались пільгами і звільнялись на деякий час від платежів.
Але Виговський не хотів залишатися поза політикою. Щоб бути ближче до політичних подій він поселився саме у Бару (хоч мав маєтки в інших воєводствах України). Замок був тісний і сім’я воєводи там ледь розмістилася.
Обов’язки коменданта фортеці в той час виконував Юрій Стенкевич. Фортеця була зміцнена, в ній був підсилений гарнізон. Сюди потяглися власники місцевих земель, які хотіли підтвердити права на землю.
Однак становище колишнього гетьмана було складне. Тодішній гетьман Павло Тетеря, боячись, щоб Виговський не відібрав у нього гетьманську булаву, приписував все зло своєму попереднику.
«Бар усьому винен»,– говорив Тетеря. Саме тоді було поширене прислів’я, яке виходило ніби від Виговського: «Продам Бар і Руду і заграю ляхам в дуду». Польський уряд повірив словам Тетері. У 1664 році Виговського звинуватили в змові проти Польщі і розстріляли.
В 1670-роках місто Бар було на короткий час визволено військами гетьмана Петра Дорошенка. Але козаки з собою привели старе нове лихо – турецько-татарське військо. До кінця XVII століття вони не раз нападали на територію Поділля і нещадно її грабували. В результаті постійних боїв місто Бар було практично зруйноване. Ось як про це писав німецький мандрівник Ульріх фон Вердум в своєму щоденнику: «Бар – раніше це було велике місто з гарними храмами, монастирями, тепер же в більшій частині зовсім спустошене. З півночі біля міста височів замок, оточений товстими мурами з чотирма кам’яними вежами, між якими до міста веде брама. Все, що було всередині фортеці, різні будівлі спалені і зруйновані, сама фортеця спустошена. Товстий частокіл ділить місто навпіл. Більша частина, східна (Руський Бар), розташована ззовні, стоїть пусткою. Внутрішня частина (Польський Бар) трохи залюднена, але будівлі злиденні, хоча з руїн помітно, що колись тут були масивні споруди. Серед них стоїть напівзруйнована ратуша. Біля ратуші стояла єврейська синагога, від якої залишилися великі шматки муру». Михайло Грушевський у книзі «Барське староство» подає такі статистичні дані про цей період в історії міста. В Бару на той час нараховувалось 137 будинків, але вони страшно запущені і люди живуть лише в 25-ох.
Антифеодальну боротьбу посилило свавілля Барських конфедератів. В лютому 1788 року найреакційніша частина польських магнатів зібралася на Поділлі і вирушила на Кам’янець-Подільський, щоб захопити його і там здійснити своє військово-політичне об’єднання в боротьбі проти польського короля Станіслава Августа Понятовського, який під впливом російської цариці Катерини ІІ (з її допомогою він став королем) погодився зрівняти в правах православних, інших іновірців з католиками. Але захопити їм Кам’янця-Подільського не вдалося і вони повернули на Бар.
Тут вони утворили так звану Барську конфедерацію, сформували військові загони для збереження необмежених прав і привілеїв магнатів, шляхти і католицької церкви. Конфедерати зібрались в Барському костьолі під керівництвом магната Пулавського і Кам’янецького біскупа Красинського. Вони одразу розпочали збройну боротьбу проти короля. Жорстоко розправлялись з православним населенням спочатку в Барі і його околицях, а далі й на Правобережній Україні.
Польський уряд звернувся до Катерини ІІ, щоб вона допомогла придушити виступи конфедератів і повстання гайдамаків. Царизм послав на Україну війська. В червні 1768 року військо конфедератів було розгромлено генералом Апраксіним. Але в польських повстанців залишилося чимало сил, тому вони при підтримці Франції і Туреччини продовжили боротьбу. Лише в 1771 році російські війська розгромили конфедератів.
Поряд з подіями конфедерації місто Бар і Поділля загалом було охоплено повстанням під проводом Івана Гонти та Максима Залізняка, яке ввійшло в історію під назвою Коліївщина. Після цих воєнних подій барська фортеця була повністю зруйнована і втратила своє колишнє військове значення.
Хоча після розгрому конфедератів Бар був визволений від польських військ, але в 1771 році, коли укладено договір між Росією і Польщею, він був повернений Польщі і залишався в складі Подільського воєводства. Але в 1793 році в час другого поділу Польщі в складі Правобережної України відійшов до Росії, як повітове місто. В 1797 році він стратив адміністративне значення і став заштатним містом Могилівського повіту в складі Подільського намісництва. |
