Від початку жовтня у приміщенні сектору юнацтва районної бібліотеки експонується приурочена до Дня художника виставка картин Анни Ольшанської –жительки с. Лука-Барська, інструктора кінної верхової їзди, людини, що не уявляє свого життя без коней. Картини молодої художниці неодноразово виставлялись в Лука-Барській сільській загальноосвітній школі, районному центрі дозвілля, в секторі мистецтва районної бібліотеки, у Вінницькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. К. А. Тімірязєва, в районних центрах Хмільнику і Деражні, а нині частина робіт виставлена у приватній експериментальній школі-гімназії духовного розвитку при Хресто-Воздвиженському храмі м. Вінниці. 

Минулого року про художницю опублікував статтю регіональний журнал про життя сучасних жінок „Вінничанка” (Твердохліб, М. Берейтор Анна Ольшанська: „Інколи коні вміють любити більше за людей”/ Марина Твердохліб// Вінничанка.– 2014.– № 10 (56), жовтень.– С. 14-15: іл.). Робота з кіньми і їх малювання у Анни Ольшанської тісно переплетені.

Малювати коней Анна почала ще в дитинстві. Батьки пригадують, як Анна, коли заходили у магазин іграшок, завжди просила купити їй коника. Ходила на гурток малювання під керівництвом відомої художниці Лариси Клюшкіної. Мала свою мрію – вивчала анатомію та фізіологію коней, особливості догляду за ними, а свою любов втілювала у малюнки і картини. Після закінчення Барського гуманітарно-педагогічного коледжу в 2006 році, де здобула спеціальність вчителя трудового навчання і малювання, влаштувалась на роботу до кінно-спортивного комплексу „Магнат” у передмісті Києва зі статусом тренувального клубу та племінного репродуктора з розведення коней української верхової породи. Потрапивши в омріяну стихію, сповна віддається ремеслу коняра-наїзника, де чи не головним було долання страху перед перешкодами. Трохи згодом три роки працювала берейтором на базі відпочинку у с. Нова Гута Деражнянського району на Хмельниччині, в чиї обов’язки входили виїздка коней, їх тренінг, розподіл навантажень день за днем на конефермі, де дуже важливо було вміти відчувати настрій тварини, адже у кожної свій норов і темперамент. Нині Анна Ольшанська (за чоловіком Кобильнік) – головний коневод на домашній міні-конефермі у с. Лука-Барська. Сім’я має коней породи російський ваговоз, поні, пасо фіно. Сюди можна приїхати покататися, взяти участь у майстер-класах. На новорічне свято привозять до Бару поні катати малечу біля головної святкової ялинки міста, кіньми урізноманітнюють весільні фотозйомки. Анна переконана, що коні є особливою „кастою” тварин, спілкування з ними облагороджує, коні своєю любов’ю лікують (про оздоровчі властивості цих тварин відомо ще з часів Гіппократа, а сучасна іпотерапія підпадає під нетрадиційну медицину) і наводить слова письменника Вільяма Фолкнера: „Ще невідомо, хто з нас люди – коні чи ми”.

Активну участь у заході з презентації картини взяли викладач образотворчого мистецтва Барського гуманітарно-педагогічного коледжу ім. Михайла Грушевського Тетяна Січко зі студентами 3-го курсу, які здобувають фах дошкільного навчання. Вони намагалися у прямому сенсі вжитися у світ картини, відчути зображену на ній реальність світу. Художниця Анна Ольшанська дала чимало цінних практичних порад студентам з анімалістичного жанру живопису – дуже цікавого, але й складного, так як потрібно на полотні передати внутрішній світ тварини, її характер і поведінку. Сама авторка картин завжди прагне писати коней з натури, додаючи трохи фантазії й уяви. Були на виставці представлені й картини пейзажів золотої осені, де красуються гори й ріки, оживають пережиті раніше враження від подорожей чи перегляду телепередач. Картина в Анни пишеться за день-тиждень – спочатку замальовка олівцем, тоді нанесення зображення масляними фарбами.

Пізнавальними для молоді були розповіді майстрині пензля і мольберту, рясно збагачені подробицями енциклопедичних знань. Наприклад, про те, що кінь є священною твариною у 23-х народностей, а в деяких африканських племенах й досі вірять, що вбита конем людина потрапляє до раю. У світі в різні часи цим благородним тваринам споруджено силу силенну монументів, близько півсотні є таких в Україні, сім у Києві. Розповідала про особливості трьох типів пересування коня (кроком, риссю і галопом), про світові рекорди прижків у кінному спорті (8,5 м у довжину та 2,45 м у висоту) та копітку справу підготовки до змагань з виїздки під музику: для цього коней треба навчати пластичним рухам 5-7 років, до скачок протяжністю 80 кілометрів, долання прижками небезпечних бар’єрів з дубових колод на іподромах та ін.

У одному з відгуків відвідувачів про художню виставку, а саме студентки Ірини Лебідь, йдеться про таке: „Із захопленням розглядала всі картини. Вони дійсно неймовірні. Коні у вашому виконанні неначе ожили. Якщо буде ще така можливість відвідати в майбутньому вашу виставку, то неодмінно скористаюсь нею”.